Вівторок 16 Вересня 2014 провели не в офісі, а в центрі міста. День незалежності у Мексиці - в такий день працювати не можна. День почався із шуму авіації за вікнами готелю:

Потім ми всі зібралися і пішли в центр, ми та ще 4-ро знайомих. В цетнрі Гвадалахари знаходить символ міста - дуб і два лева, які войовничо упираються потужними лапами в стовбур дерева. Поруч із ними закріплена табличка з наказом короля Карла - першого короля Іспанії і п'ятого короля Германії. Наказ свідчить що Гвадалахарі в 1539 році надається статус міста і свій герб.

Центр починається із католицького собору, від якого в різні сторони розходяться чотири площі. На цій фото з інтернету можна чітко це побачити:

Це вид собору ззовні:

А це - зсередини:

Звичний для таких споруд орган:

Одна із будівель поруч:

Вид собору ззовні, але вже з іншої сторони:

На цетральній площі, високо вгорі розвівався великий державний прапор Мексики:

Внизу ж відбувалася ярмарка де продавалося все від виробів місцевих умільців до сувенірів. По кількості диму на центральній площі другого за величиною (прибл. 8млн жителів) міста Миексики та по наглості жебраків складається враження що рівень культури тут зовсім не європейський. Якби не знав де ти, то здалося б що цигани в центрі розвели вогнище, смажать шашлики і прискіпливо (дуже прискіпливо) чіпляються до тебе із проханнями милостині.

В попередньому пості вже було фото бронзової статуї Beatriz Hernandez висотою 2,5м. А зараз детальніше. Повне ім'я цієї дівчини Beatriz Hernández de Sánchez Olea. Почалося все із того, що сім'ї європейських іспанців облаштовувалися на території Мексики, але постійно змінювали місце проживання через часті напади корінного населення. Під час чергового переселення вони почали висловлювати негативні відгуки про нову територію (сучасна Гвадалахара), говорили що погана земля і мало води. В цей момент Beatriz заскпокоїла всіх, навівши тишу і викрикнула що "Ми залишаємося тут добре це чи погано!". За мить вона почула оплески і крики радості. Чому Beatriz сказала саме так, тому що вона бачила що ці землі є дуже сприятливими для постійного (а не із постійними переселеннями) життя і є безпечними від нападів місцевого населення. Таким чином заслужила собі на пам'ятник та місце в історії Гвадалахарі.

День видався чудовим сонячним, тож спека була неабияка, але місцеву малечу це не хвилювало:

Встигли стати свідками однієї фотосесії:

Прогулялися ще трохи центром:

Тут треба звернути увагу на собак по краях будівлі:

І почали повертатися в сторону готелю. Зустріли місцевого міліціонера на велику:

І парк розваг, котрий не могли оминути увагою:

Ця парочка в парку схожа на представників корінного населення:

Взялися і собі відмічати день незалежності Мексики місцевою текілою. Почали із "бланко", закінчили "аньєго". "Бланко" це свіжа текіла, дуже неприємна на смак як наша горілка. Текілу середньої витримки ми цього разу не брали. А найкращою є "аньєго", дуже м'яка на смак і в рази два дорожче.

Поділилися з нами смаженими стрибунцями, екзотично, але не так вже й смачно.

В такому кафе-барі ми святкували все це дійство.